Вівторок, 2017-09-26, 8:30 AM
Ви увійшли якГість | Група "Гості"Вітаю ВасГість| RSS

Швидка допомога з географії


У вільну хвилину
Спілкування
200
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Лічільник
Рейтинг@Mail.ru

Publisher

Головна » Статті » Географія материків та океанів 7 клас » Євразія [ Додати статтю ]

ЄВРАЗІЯ

Євразія - найбільший материк Землі, що складається з двох частин світу - Європи і Азії.
      Разом з островами Європа займає площу близько 53,4 млн. км2, з них на острови припадає близько 2,75 млн. км2. Крайні материкові точки Європи: на півночі - мис Челюскін, 77°43' пн. ш., на півдні - мис Піай, 1°16" пн. ш., на заході - мис Долі, 9°34' зх. д., на сході - мис Дежнєва, 169°40' зх. д. Ряд островів на південному сході Євразії розташований у Південній півкулі.
      Європу омивають океани: на заході - Атлантичний, на півночі - Північний Льодовитий, на півдні - Індійський, на сході - Тихий, і їхні окраїнні моря. На південному сході австрало-азіатські моря відокремлюють Європу від Австралії, на північному сході - Берингова протока від Північної Америки, на південному заході - Гібралтарська протока, Середземне і Червоне моря від Африки, з якою Європа з'єднується Суецьким перешийком. Безперервність масиву суші, сучасна тектонічна консолідованість материка, єдність багатьох кліматичних процесів, значна спільність розвитку органічного світу, прояву природничоісторичної єдності, а також необхідність обліку значення територіальної цілісності для оцінки соціально-історичних явищ викликали потребу в назві, що поєднує весь материк. Найзручнішим виявилося введене Е. Зюссом у 1883р. у геологію і географію поняття "Євразія".
ЄВРОПА

      Європа (грецьке Europe, від ассір. ереб - захід; у Древній Греції так іменувалися території, що лежать на захід від Егейського моря), частина світу, західна частина материка Євразія.
Загальні відомості
      На півночі Європа омивається Північним Льодовитим океаном і його морями - Карським, Баренцовим, Білим, Норвезьким, на заході і півдні - Атлантичним океаном і його морями - Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним, Мармуровим, Чорним, Азовським; на сході та південному сході кордон з Азією найчастіше проводиться по східному підніжжю Уралу, по річці Емба до Каспійського моря, pічок Кума і Манич до гирла Дону. Крайні материкові точки Європи: на півночі - мис Нордкін, 71° 08' пн. ш., на півдні - мис Марокі, 36° пн. ш., на заході - мис Долі, 9° 34' зх. д., на сході - східне підніжжя Полярного Уралу біля Байдарацької губи, 67° 20' сх. д. До Європи відносяться острови й архіпелаги, найбільшими з яких є: Нова Земля, Земля Франца-Йосипа (мис Флігелі на острові Рудольфа - найпівнічніша точка Європи, 81° 49' пн. ш.), Шпіцберген, Ісландія, Британські, Зеландія, Балеарські, Корсика, Сардинія, Сицилія, Крит.
      У зазначених межах площа Європи разом з островами - близько 10 млн. км2; площа островів - близько 730 тис. км2. В Європі прийнято виділяти три великі частини: Східну, Західну і Центральну Європу.
Берегова лінія
      Серед інших частин світу Європа виділяється найбільшою розчленованістю берегової лінії: на 1 км її довжини припадає близько 246 км2 території. Загальна довжина берегової лінії - близько 38 тис. км. Максимальна відстань внутрішніх районів Європи від моря 1600 км. Близько 25% площі Європи припадає на півострови: Канін, Кольський, Скандинавський, Ютландія, Бретань, Піренейський, Апеннінський, Балканський, Кримський. Переважають вирівняні акумулятивні й абразійні береги, що формуються переважно хвильовими процесами моря: східні береги Білого і південно-східні береги Баренцового морів, південного берега Балтійського моря, західного берега Північного моря, східного берега Біскайської затоки, велика частина берегів Середземного і Чорного морів. Південні і південно-східні береги Північного моря, окремі ділянки південних берегів Баренцового моря відносяться до ватного (маршового) типу, що формується в умовах низького узбережжя під впливом приливно-відливних рухів моря.
      В інших районах переважають відносно високі, сильно розчленовані тектонічні береги: скидні береги Кольського півострова, складчасті береги на півночі Піренейського півострова, місцями оброблені стародавніми льодовиками (Фіордові і шхерні береги Норвезького моря, північної частини Балтійського моря, узбережжя Шотландії й Ісландії) або змінені під впливом морської інгресії (ріалові береги півостровів Бретань, Уельс, західної Ірландії, північний захід Піренейського півострова; далматинські береги на заході Балканського півострова).
Основні риси орографії
      За середньою (близько 300 м) і максимальною (4807 м, г. Монблан в Альпах) висотами Європа поступається іншим частинам світу, крім Австралії. Близько 60% поверхні Європи знаходиться на висоті менше 200 м (частково нижче рівня моря: узбережжя Каспійського моря - 28 м, деякі райони узбережжя Північного і Балтійського морів), 24% - від 200 до 500 м, 10% - від 500 до 1000 м, 6% - понад 1000 м (у т.ч. 1,5% - вище 2000 м). Такий розподіл висот поверхні відображає панування в Європі рівнинного рельєфу. Майже всю Східну Європу і північну частину Середньої Європи займають Східноєвропейська (Російська) рівнина і її продовження на захід - Середньоєвропейська рівнина; значні площі займають рівнини у Фенноскандії. В інших районах рівнини украплені між горами (Середньодунайська, Нижньодунайська та ін.). На крайньому сході простягаються гори Урал, на північному заході - Скандинавські гори.
      Смуга невеликих за площею і висотою гір охоплює південну частину Середньої Європи: Центральний французький масив, Вогези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори та ін. З півдня ця смуга обрамлена найвищими горами Європи - Альпами, а також Карпатами. Гірський рельєф переважає у Південній Європі: Піренеї, Андалузькі гори, Апеннінські гори, Стара-Планина, Дінарські гори, Родопи, Пінд та інші.
Геологічна будова і корисні копалини
      Європа відрізняється великою складністю і високим ступенем вивченості геологічної будови. Великі простори розташовані в межах Східноєвропейської (Російської), або Європейської, платформи, що має складчастий фундамент докембрійського віку. На сході, у межах Російської плити, де він глибоко занурений, і в східній частині Балтійського щита, де він виступає на поверхню. На заході (південь Скандинавії, Данія і Великобританія) широко розвинуті пізньопротерозойські метаморфічні породи. Після консолідації фундаменту протягом останніх 1200-1600 млн. років окремі частини платформи тривалий час занурювалися, покриваючись морями і лагунами. На північ від Східноєвропейської платформи, займаючи північний шельф материка (від Землі Франца-Йосипа до Печорської низовини), простягається докембрійська платформа Баренцового моря. Схожа на неї платформа (Еріа) утворює край шельфу на північ від Британських островів.
      Ісландія та о.Ян-Майєн являють собою неоднорідні вулканічні підняття, що виникли у кайнозої над північною частиною Серединно-Атлантичного хребта.
      Гірські спорудження півдня Європи (Андалузькі гори, Апенніни, Альпи, Карпати, гори Балканського півострова, Криму та ін.) належать до Альпійської геосинклінальної (складчастої) області. У межах Альпійської складчастої області виникли своєрідні западини, що характеризуються близьким до океанічного типом будови земної кори (частково западина південного Каспію, Чорноморська, Тірренська та ін.). Згідно з даними геофізичних досліджень у них сильно скорочений (або повністю відсутній) "гранітний" шар і земна кора в цілому має товщину близько 20-30 км.
Корисні копалини
      До палеозойських і мезозойських відкладів платформи відносять нафтові і газові родовища (Волго-Уральська нафтогазоносна область, Прикаспійська область, Дніпровсько-Донецький авлакоген, родовища Польщі, ФРН, Нідерландів, Великобританії, Паризького й Аквитанського басейнів, підводні родовища Північного моря); ряд родовищ нафти належить до неогенових відкладів передгірних і міжгірних прогинів Альпійської (Румунія, Югославія, Угорщина, Болгарія, Італія та ін.). Розробляються родовища кам'яного і бурого вугілля: в Україні - Донецький, Львівсько-Волинський, у Росії - Підмосковний, Печерський басейни; у Західній Європі - Верхньосілезький (у Польщі), басейни у ФРН (Рурський, Ахенський, Саарський), Бельгії, Великобританії (Уельський, Ньюкаслський та інші).
      Значні поклади залізних руд розробляються в Україні і Росії на Уралі та Кольському півострові, у Воронезькій і Курській областях), у Західній Європі велике значення мають родовища Швеції, а також юрські осадові оолітові руди (Лотарингійський басейн у Франції і Люксембурзі). Велике родовище марганцевих руд розташоване у районі Нікополя. Родовища бокситів є на Уралі та в інших районах Східноєвропейської платформи, в Угорщині, Франції, Югославії, Італії, Греції. Руди кольорових металів (міді, нікелю, кобальту, свинцю, срібла й ін.) поширені в основному у поясі герцинід (у ФРН, Іспанії, Югославії, Болгарії, у Верхньосілезькому басейні Польщі). Родовища кам'яної і калійної солей поширені серед девонських і пермських відкладів України, Білорусі, Прикаспію і Передуралля. Багаті родовища апатито-нефелінових руд розробляються на Кольському півострові. Великі соленосні родовища пермського і тріасового віку знаходяться на територіях Данії, ФРН і Польщі. Велике значення мають родовища калійних солей у ФРН, Франції.
Походження і розвиток рельєфу
      Перевага у європейських платформних структурах виявляється у поширенні рівнинних типів рельєфу, особливо характерних для Східної Європи. Окремі височини, кряжі (Смоланд, Суоменселькя, Манселькя, Західно-Карельська, Вітряний Пояс, Кейви), низькогір'я і середньогір'я (Ловозерські тундри, Хібіни) відповідають зонам найбільших тектонічних підняттів або виходам дуже щільних порід. При загальній рівній поверхні і невеликій середній висоті (близько 170 м) характерне сполучення височин висотою до 300-400 м (Середньоросійська, Валдайська, Приволзька, Верхньокамська, Бугульмінсько-Белебеївська, Північні Ували) і низовин (Оксько-Донська рівнина, Причорноморська, Печорська, Прикаспійська низовини, низинне Заволжя, Середньоєвропейська рівнина та ін.), що відображає тектонічну неоднорідність фундаменту платформи, різну спрямованість і розмах неотектонічних рухів. Ступінь виразності льодовикових форм зменшується в цілому при просуванні на південь, до меж максимального (дніпровського) заледеніння.
      Особливо добре зберігся льодовиковий рельєф у районах останнього (валдайського) заледеніння. Для них характерні свіжі морені пасма (Балтійське, пасма Валдайської височини та ін.), пагорби основної морени, озерно-льодовикові низини.
      Різноманітним рельєфом відрізняється Альпійська геосинклінальна складчаста область, для гірського рельєфу якої характерні складчасті альпійські середньовисотні і високі лінійно витягнуті або дугоподібно вигнуті хребти з чітко вираженими вододільними гребенями, добре розвинутими схилами і передгір'ями. Найвищими з них є Альпи, орографічним продовженням яких на північному заході служить Юра, на північному сході - Карпати, що переходять потім у Стару Планину, на південному сході - Дінарські гори і Пинд, гори півострова Пелопоннес і о. Крит, на півдні - Апеннінські гори; до цього ж типу відносяться Піренеї, Андалузькі, а також Кримські гори. У формуванні рельєфу згаданих гір значну роль відіграли водна ерозія, карстові й інші процеси, а у формуванні найвищих гір - кількаразове плейстоценове і (в Альпах) сучасне заледеніння. Карстові форми найбільш типові для вапнякових районів Альп, Юри, Дінарських і Кримських гір.
      Другим характерним типом гір області є брилові середньовисотні і низькі хребти і нагір'я, що відносяться до серединних масивів палеозойського віку, вони мають вирівняну верхову поверхню, густу тектонічну розчленованість, круті схили (Родопи, Рила, гори Македонії і східної Греції, Калабрійські Апенніни, велика частина гір Корсики і Сардинії, Центральна Кордильєра Піренейського півострова, Кантабрійські гори та інші). Значні території зайняті пластовими й акумулятивними рівнинами і плато міжгірних і передгірних прогинів з домінуванням форм водної ерозії та акумуляції (Середньодунайська, Нижньодунайська, Паданська, Андалузька, Португальська рівнини, плато Нової і Старої Кастилії) або карстового рельєфу (плато Карст, Добруджа). Своєрідним рельєфом відрізняється Ісландія, де представлена серія різновисоких базальтових плато з насадженими на них куполами і конусами погаслих і діючих вулканів, нерідко похованих під льодовиками; поширені форми льодовикового рельєфу.
Клімат
      Географічне положення визначає панування в Європі помірного клімату, а наявність над нею західного переносу повітря з Атлантичного океану призводить до переваги морських і перехідних від морських до континентальних типів клімату. Середні річні величини радіаційного балансу скрізь позитивні і збільшуються з півночі на південь: на островах Арктики вони становлять близько 10, біля 50-ї паралелі близько 40, у південних районах Європи до 250-290 кдж/см2 (60-70 ккал/см2). У січні вся Європа, крім Середземномор'я і більшої частини Франції, має радіаційний баланс від -17 до -4,2 кдж/см2 (від -4 до -1 ккал/см2); у липні розходження між північними і південними районами стираються внаслідок збільшення тривалості дня при просуванні на північ, і радіаційний баланс майже по всій Європі близько 34 кдж/см2 (8 ккал/см2). Переміщення повітряних мас у системі загальної циркуляції атмосфери призводять до істотного територіального перерозподілу тепла, особливо взимку.
      Роль західного переносу, що утеплює, посилюваного наявністю Північноатлантичної течії, виявляється у відхиленні ізотерм зимових місяців від широтного напрямку і в значному перевищенні середніх температур зимових місяців на більшій частині Європи над середніми широтними температурами: позитивна аномалія температур січня на Новій Землі, Кольському півострові, Шпіцбергені, Британських островах становить від 8 до 18 °С, а на заході Скандинавії і в Ісландії від 18 до 24 °С.
      Радіаційні і циркуляційні фактори формування клімату Європи мають добре виражену сезонну зміну. У зимовий сезон найнижчий атмосферний тиск припадає на північ Атлантики, де розташована Ісландська депресія. Звідси тиск збільшується на схід і південний схід аж до Прикаспію і півдня Уралу, куди заходить відріг Азіатського антициклону. Над західною частиною Середземномор'я, що знаходиться у зоні впливу Азорського антициклону, досить інтенсивний західний перенос. У його системі циклони, що виникають на атмосферних фронтах, переміщуються із заходу на схід, відхиляючи до більш високих широт. Майже над всією Європою переважають полярні повітряні маси; прориви арктичних повітряних мас із півночі можуть досягати Альп, Балканського півострова і Криму; у Середземномор'ї полярне повітря іноді змінюється тропічним. Найвищі середні місячні температури січня - у Середземномор'ї, від 10 до 12 °С, а також у приокеанічних районах Європи, де ізотерма 0 °С доходить до 70° пн. ш.
      Найнижчі середні місячні температури - у північно-східних районах Європи, до -20 °С у басейні р. Печори (тут зафіксований абсолютний мінімум температури в Європі -52 °С) і до -24 °С на Землі Франца-Йосипа. В цілому у Західній Європі зима м'яка, у Східній - морозна, зі стійким сніговим покривом, тривалістю від 1 місяця на півдні, до 7-9 місяців на півночі.
      Річна сума атмосферних опадів в цілому зменшується з заходу на схід. У приатлантичних районах і на навітряних схилах гір вона становить 1000-2000 мм (на окремих станціях приморських районів Югославії перевищує 4000 мм). У Східній Європі, особливо на південному сході і півдні, сума опадів знижується до 500-300 мм на рік, а в Прикаспії до 200 мм і менше, 300-400 мм випадає на більшій частині островів Арктики і на південному узбережжі Баренцового моря. У річному ході опадів у Середземномор'ї і на Південному березі Криму виявляються чітко виражені максимуми в зимову половину року і мінімуми в літню. У приатлантичних районах Середньої і Північної Європи опади розподілені по сезонах досить рівномірно, але все-таки мають деякий максимум взимку: у внутрішньоматерикових районах максимальні опади припадають на літо. На більшій частині Європи річна сума опадів перевищує річну величину випаровуваності, тому зволоження виявляється достатнім або надлишковим.
      У південних і південно-східних районах Східної Європи, а також у деяких міжгірних зниженнях Західної Європи опади не компенсують річну випаровуваність, тому недостатнє зволоження. У Середземномор'ї гостра нестача вологи влітку. У цих районах майже повсюдно виникає необхідність штучного зрошення.
      В Європі представлені наступні типи клімату: арктичний, субарктичний, помірний і субтропічний. В арктичному поясі, що охоплює острови європейського сектора Арктики, клімат суворий, із тривалою морозною зимою, частими штормами, буранами, коротким холодним літом (середня температура липня, як правило, не вище 5°С); опади випадають переважно у вигляді снігу, випаровуваність мала. У субарктичному поясі (Ісландія, Пн. Феноскандія і Східноєвропейської рівнини) літо триваліше і тепліше (до 10, 12 °С в липні), зима в західних районах м'яка, у східних - морозна; опадів близько 1000 мм на заході, 400 мм на сході: випаровуваність менша опадів. У помірному поясі (інші райони Європи, крім Середземномор'я і Південного берега Криму) виділяється холодніший, бореальний клімат північної частини поясу і більш теплий, субореальний - у південній частині.
      Крім того, на заході поясу клімат морський, з малою річною амплітудою температури, теплим на півдні і прохолодним на півночі літом, м'якою зимою без стійкого снігового покриву на рівнинах, великими опадами в усі сезони, особливо взимку, достатнім і надлишковим зволоженням. На сході клімат помірно континентальний, з морозною сніжною зимою (крім південних районів), прохолодним на півночі, теплим у центрі і спекотним на півдні літом, великою річною амплітудою температур; річна сума опадів більше випаровуваності на півночі, майже дорівнює їй у центрі і менше випаровуваності на півдні. У субтропічному поясі представлений середземноморський тип клімату з м'якою, теплою, але дощовою зимою (температура січня від 4 до 12 °С) з перемінною погодою і теплим літом.
      На заході Піренейського, на Апеннінському, на заході і північному заході Балканського півостровів представлений морський різновид цього клімату (укорочений період літньої сухості, велика сума опадів), в інших районах цих півостровів і на Південному березі Криму - континентальний різновид.
Внутрішні води
      За величиною стоку води (близько 295 мм) Європа посідає друге місце серед частин світу після Південної Америки, але через менші розміри суші за обсягом стоку (близько 2850 км3 на рік) вона випереджає тільки Австралію та Антарктиду. Розподіл стоку на території Європи нерівномірний. У відповідності зі ступенем зволоження стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь. Більша частина Європи належить до басейну Атлантичного океану і його морів, менша - до басейну Північного Льодовитого океану і басейну внутрішнього стоку - Каспійського моря.
Ріки
      Великі ріки зосереджені на рівнинах Східної Європи. Перше місце за довжиною (3530 км), площею басейну (1360 тис. км2) і середньою річною витратою (понад 8000 м3/сек) посідає Волга (основні притоки - Кама й Ока). Наступні за довжиною у Східній Європі: Урал, Дніпро, Дон, Печора, Дністер, Північна Двіна. У Західній Європі найбільшими є Дунай (довжина 2850 км, площа басейну 817 тис. км2), Рейн, Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра. На рівнинах Східної Європи переважають ріки зі спокійною течією, які мають широкі терасовані долини, снігове і частково дощове живлення; основний стік припадає на весну і початок літа, а на ріках північної частини рівнин у зв'язку з пізнім таненням снігу максимум стоку зміщується до літа; взимку встановлюється крижаний покрив тривалістю від 1,5-3 місяців на півдні до 7-7,5 місяців на півночі. Спорудження великих водоймищ на Волзі, Дніпрі, Дону та інших ріках привело до вирівнювання режиму їх стоку і збільшення транспортного значення.
      У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки зі слабко розробленими долинами, які мають багато озероподібних розширень. У рівнинних районах тут живлення рік переважно снігове; максимальний стік - навесні, але внаслідок регулюючої ролі озер і великих басейнів водність велика також влітку і восени. У гірських районах Феноскандії ріки мають велике падіння. Тривалість крижаного покриву на ріках Феноскандії від 2-3 місяців у середній частині до 7-7,5 місяця на півночі. У рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощове; ріки не замерзають або мають короткий хитливий льодостав. На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, ФРН стік рівномірний, з незначним збільшенням взимку і зниженням влітку. У більш східних рівнинах Середньої Європи до основного дощового живлення навесні приєднується снігове; максимум стоку зміщається на весну, а літня межень стає більш тривалою і низькою. У середньовисотних горах (Карпати й інші), вкритих взимку снігом, ріки мають бурхливі весняні повені.
      На ріках високогірних районів Альп (верхні течії Рейну, Рони, лівих приток По, правих приток Дунаю) до снігового і дощового живлення приєднується льодовикове; у літні місяці характерні високі повені, взимку стік дуже малий або зовсім відсутній. Середземноморським рікам властиві значні підйоми рівня води восени і взимку (місцями взимку і навесні) і низька межень влітку, коли невеликі ріки дуже міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати у кілька десятків разів перевищують літні. У карстових районах Середземномор'я велику роль у живленні рік відіграють ґрунтові води, тому стік у них більш врегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії.
Озера
      Розподіл озер по території Європи дуже нерівномірний. Найбільш численні скупчення озер на рівнинах і в горах, що зазнавали плейстоценового заледеніння. Велика частина озер цих районів відноситься до тектонічних знижень (улоговини, грабени тощо), що облямовані льодовиками і частково підгачені їх наносами; вони характеризуються сильно порізаною береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по поздовжній осі тектонічних знижень або у напрямку руху льодовиків формою. До цього типу належать рівнинні озера (Ладозьке, Онезьке, Венерн, Веттерн, Меларен, Імандра), а також озера передгір'їв (Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда й ін.). На морених рівнинах поширені відносно невеликі озера міжморених знижень або розташовані у стародавніх балках стоку льодовикових вод (особливо на рівнинах Прибалтики, Польщі, ФРН, Фінляндії). В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, у найвищих районах Карпат, на півночі Уралу є невеликі "альпійські" озера в карових поглибленнях.
      За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці у заплавах рівнинних рік; дельтові - у низов'ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові - по узбережжю Чорного й Азовського морів; тектонічні - Шкодер (Скадарське), Охридське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині й ін.; вулканічні - на Апеннінському півострові та в Ісландії; карстові - на сході Східно-Європейської рівнини, на Балканському й Апеннінському півостровах. Більшість озер Європи відноситься до прісних проточних водойм. В аридних південно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералізовані озера (Ельтон, Баскунчак); тут на кордоні з Азією знаходиться найбільше озеро світу - Каспійське море. Європа володіє значними гідроенергетичними ресурсами. Досить багаті на них гірські райони Скандинавії, Альпи, середньогір'я Середньої Європи. Потужні ГЕС споруджені на великих ріках Східної Європи на Волзі, Камі, Дніпрі.
      Велике значення для економіки країн Європи має транспортне і лісосплавне використання рік і створення каналів, що з'єднали басейни багатьох рік як у Східній, так і в Західній Європі, а також ріки з морями (Біломорсько-Балтійський канал, Волго-Донський судноплавний канал, Волго-Балтійський, система каналів Гета у Швеції, Середньонімецький та ін. канали у ФРН, Південний канал у Франції та інші). Волга, Дніпро, Дунай, Вісла, Рейн, Темза, Сена, Одра та інші ріки перетворені у великі транспортні артерії з напруженими транспортними і пасажирськими перевезеннями. Велика роль озер у водопостачанні. Узбережжя багатьох озер використовуються для відпочинку і лікування. В озерах Ельтон, Баскунчак - родовища мінеральних солей.
Льодовики
      Загальна площа сучасних льодовиків Європи перевищує 116 тис. км2. Найбільші скупчення льодовиків знаходяться на Шпіцбергені (58 тис. км2), Новій Землі, Землі Франца-Йосипа, в Ісландії і в Скандинавських горах, де переважають льодовики типу куполів і щитів, є також карові і передгірні льодовики. Потужність льоду нерідко становить 400-600 м, сягаючи в окремих випадках 1000 м. Деякі льодовики островів Арктики спускають

Категорія: Євразія | Додав: okinaka (2009-08-22)
Переглядів: 3845 | Рейтинг: 3.9/13
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Copyright MyCorp © 2017