Характер
селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині земля доміній
поділялася на двірськуі селянського
користування. Залежніукраїнські селяни
не мали права спадкового володіння та розпорядження землею.
У Придністровських районах
зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося
стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили,
худоби.
Селянські господарства різнилися між собою і за
господарськими функціями в фільварково-панщинній системі. Розміри землі, що
перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними.
У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-єдинковий
— 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25
десятин, 58 % селянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість
селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у маєтках лівденно-східного Правобережжя 67,3 %
селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3
воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.
Залежно
від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної
ренти. В Галичині одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус. З усіх кріпосних
примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Ceляни сплачували грошовий
чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном, пряжею,
продуктами харчування, виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни
королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків
утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки.
У
карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського
права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у
вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі
у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.
На
Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці
60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із
загальним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку.
Провідну роль в економічному житті України продовжувало відігравати
сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за
рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині,
Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї.
Хліборобство
в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито,
пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася
стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34 %
обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 % .
Посіви озимини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до
40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пшениця — 10—12,
гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.
Зросли
посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. Поблизу міста Ромни створили
зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією
робіт займався французький майстер. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис.
центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і
конюшину, ефективно розводити шовкопряд.
Крім зернових і технічних культур селяни
вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю,
баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися
парники.
Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів,
з'явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин,
Полтава, Київ, а також монастирі.
У Галичині
овочів, фруктів культивували мало. Однакзростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби
визначалася внутрішніми потребами господарств,розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби булазначною. Це пояснювалося двома факторами:
наявністюбагатих пасовищ і великими
запасами барди на ґуральнях.
У фільварках Правобережної України
тваринництво в основному використовувалося на потреби панського маєтку.
Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70
свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9
свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство.Важливе місце в господарському житті
займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських
земель.
На
Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на
Півдні — пшениці, на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був
характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський
полки були головними районами посівів коноплі. Чернігівський, південні полки,
землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах
розводили переважно волів, у степових — коней.
Поряд
із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські
промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.
Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими,
їхньою основою було хліборобство. Однак потреба грошей для сплати ренти,
податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі більше
продуктів вивозити на ринок.
Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов'язані з
сільським господарством, — обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а
також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею.
У
карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу
господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та добування
солі).
Товарний характер селянських господарств обмежувало
розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї
хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів , то більшість селянських господарств
не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали
участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі землі у
магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом.
По
всійУкраїні широко застосовувалася
праця наймитів. В Гетьманщині плата найманих женців становила п'яту частину
врожаю, молотників — десяту. Відносини між господарем і наймитом регламентувалися
звичаєвим правом. Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. У
деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману
працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах.
У
Галичині та Правобережжі в кожному фільварку працювало до десяти постійних
найманих "паробків". Поширилося челядництво — праця у дворі феодала
замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид
примусового найму за оплату натурою і грошима. Постійним явищем став кабальний
найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг,
працюючи на феодала.
Отже, у сільському
господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі,
зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих
районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво,
сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства
магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було
підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в
організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій
диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за
рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної
діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формувал