Американський полярний мандрівник Роберт Едвін Пірі народився у Крессон-Спрінгсі (штат Пенсільванія, США) 6 травня 1856 року. Його батько помер, коли хлопчикові виповнилось всього три роки. Мати дозволяли сину все: їздити вверхи, блукати у горах, стріляти та займатись полюванням. Це загартувало хлопчика і підготувало його до мандрівок, про які він мріяв з раннього дитинства.
   У 1877 році Пірі закінчив технічний коледж і отримав диплом інженера; згодом почав працювати інженером у морському флоті США. У 1884 році Пірі у ранзі лейтенанта вирушив у експедицію до Центральної Америки, щоб провести геодезичні знімання з метою визначення можливостей побудови там каналу між Тихим та Атлантичним океанами.

   У 1886 році Роберт Пірі здійснив свою першу подорож до Гренландії, де і зацікавився полярними країнами. Пірі проник вглиб острова на 190 км і досяг вершини у 2400 м. Тут він почав готувати себе до полярних досліджень. Пірі розумів, що в умовах Півночі важливим є використання досвіду ескімосів. Він навчився будувати іглу – ескімоське житло з снігу, шити ескімоський одяг, вивчив мову місцевих жителів.
   В 1891 році на судні “Кайт” Роберт Пірі знову вирушив до Гренландії. Його супроводжували дружина та п’ять учасників експедиції. Мандрівники висадились на північно-західному узбережжі острова, на березі протоки Сміта, звідки Пірі на санях разом з норвежцем Е.Аструпом вирушили всередину острова. Подорож до берегів Північно-Льодовитого океану тривала з 15 травня по 5 серпня 1892 року і відбувалась нерідко при сильних морозах (-60°). На північно-східному узбережжі океану Пірі відкрив затоку Індепенденс фіорд.

   З 1897 року починається новий період у діяльності Пірі. Він розробляє проект експедиції до полюса саньми по кризі Північного Льодовитого океану від Землі Гранта – найпівнічнішої частини Канадського арктичного архіпелагу.
   Улітку 1898 року відбулась перша експедиція Пірі по кризі океану на собаках до Північного полюса. З того часу впродовж чотирьох років підряд Пірі намагався дійти до полюса, але кожного разу нездоланні перешкоди стояли на шляху до його мети. Під час одного з походів він відморозив ноги і втратив сім пальців.
   У 1905 році Пірі вирушив у нову експедицію до полюса на спеціально збудованій для полярних плавань яхті „Рузвельт”. Незабаром після виходу в плавання судно вступило в боротьбу з кригою і вперто вело її до самого мису Шерідан, на північному березі Землі Гранта. Тут Пірі зупинився на зимівлю. Навесні в супроводі кількох допоміжних партій він вирушив до полюса. Але незабаром рухатися далі вже не можна було через ополонки і тріщини. Спроба обійти їх ні до чого не привела. Під час сильної бурі доводилось відлежуватись у спальних мішках. Дорога з кожним кроком ставала важчою; люди й собаки в запрягах вибивалися з останніх сил.
   21 квітня 1906 року Пірі досяг 87° 08’ пн.ш. Так далеко на північ не заходила жодна людина. Щоб рухатись далі до полюса, не вистачало продуктів, а й сили людей були виснажені. Мандрівникам довелось повернутись на судно, яке відвезло їх на батьківщину. Пірі було вже понад п’ятдесят років, а мети свого життя він все ще не досяг. Улітку 1908 року, вирушаючи у нову експедицію на кораблі „Рузвельт”, Пірі твердо вирішив, що ця подорож буде для нього останньою. В експедиції брали участь 21 чоловік. Досвід підказував Пірі, що вийти переможцем в єдиноборстві з суворою природою він зможе тільки за допомогою ескімосів. Тому „Рузвельт” заходив у селища на березі Гренландії, де Пірі вербував ескімосів.
   Зимівлю влаштували на мисі Шерідан. Навесні Пірі вийшов у похід до полюса.
   Попереду головної полюсної партії рухались допоміжні загони, які ставили снігові будиночки і влаштовували склади продовольства. Як тільки експедиція ступила на багаторічну кригу, вона зустріла важкі торосисті нагромадження, і дорогу довелось прорубувати льодорубами. Потім почали траплятись серйозніші перешкоди – тріщини та розводдя. По кілька днів подорожні чекали біля краю ополонки, поки вона зімкнеться або відкрита вода затягнеться молодим льодом. Тоді, ризикуючи життям, вони швидко перебирались на інший бік розводдя й продовжували йти до полюса.
   Часом здіймались снігові бурі, температура повітря іноді падала нижче за -50°С. На морозі гас ставав білим і в’язким. З кожним днем дорога ставала все важчою. Незліченні розводдя змінювались торосистою кригою, і рух по ній виснажував людей і собак. Сани часто ламались; доводилось зупинятися і з решток двох поламаних робити одні сани. Коли не ставало терпіння чекати біля краю чергової ополонки, вирубували льодову брилу і переправлялись на ній, як на поромі, на другий бік розводдя. По дорозі зрідка траплялись білі ведмеді і песці, а у воді – тюлені.
   Допоміжні партії одна за іншою залишали основний полюсний загін. Для останньої, вирішальної, атаки на полюс Роберт Пірі відібрав п’ять чоловік: чотирьох ескімосів і свого вірного супутника, учасника більшості його експедицій негра (афроамериканця?) М. Хенсона.
   Близькість мети вселила в Пірі дивну бадьорість. Мандрівники йшли тепер безперестанно все вперед і вперед, зупиняючись тільки для короткочасного відпочинку. Пірі дедалі міцніше стягував пасок на схудлому тілі.
   Собаки швидко бігли по кризі. Була гарна погода. Термометр показував -40°. На 89-й паралелі Пірі записав у свій щоденник: „Ще три дні такої погоди, і полюс буде відкрито!”.
   6 квітня 1909 року він записав: „Північний полюс нарешті завойовано. Моя мрія і мета двадцяти років життя перетворилася на дійсність”.
   Наступного дня він кілька разів визначав своє місцеположення. В результаті цієї роботи він, нарешті, знайшов ту цікаву точку земної кулі, де північ, південь, схід і захід зливаються воєдино.
   На полюсі Пірі пробув 30 годин. Довше затримуватись було нерозумно: попереду лежав нелегкий шлях назад. З досвіду попередніх експедицій Пірі знав, що головна небезпека підстерігала його по дорозі назад.
   Треба було поспішати, поки вітри і пересування криги не знищили сліди запрягів. Тому Пірі, як правило, робив по два переходи за день. Часто траплялись широкі ополонки, вкриті тонким льодом. Лід витримував сани тільки через те, що вони стали значно легші. На всю дорогу до полюса й назад пішло 53 дні. За цей час Пірі пройшов відстань, що приблизно дорівнює 1600 км.
   Сенсаційний успіх Пірі приніс йому заслужену славу, але перед великим мандрівником постали деякі нові труднощі. Справа в тому, що у вересні 1909 року Фрідріх Альберт Кук заявив, що він досяг північного полюса ще у 1908 році. Суперечки з цього приводу тривають і донині. Незважаючи на це, Роберт Пірі став національним героєм США, у 1911 році він отримав звання контр-адмірала.

   Згодом Пірі зацікавився авіацією; під час І світової війни його призначено головою Національного комітету повітряної оборони США.
   Помер Роберт Пірі 20 лютого 1920 році у Вашингтоні, коли йому було шістдесят чотири роки. Мандрівки Пірі описані у його ж книгах: “По великій кризі до Півночі” (1898 р.), “Біля полюса” (1907 р.), “Північний полюс” (1910 р.), “Таємниця полярної експедиції” та ін.

   Наукове значення експедиції Роберта Пірі на полюс полягало в тому, що він описав льоди Центральної Арктики і розробив техніку санних подорожей по дрейфуючій кризі. Пірі перший установив, що весь простір між Америкою і Гренландією, з одного боку, і Північним полюсом – з другого, займають води океану. Завдяки проведеним вимірюванням глибини було визначено профіль дна океану від мису Колумбія до полюса.