АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність взаємопов'язаних галузей породного господарства, об'єдна­них своєрідною цільовою функцією (забезпечення населен­ня продуктами харчування і предметами народного спо­живання сільськогосподарського походження), що розвива­ються відповідно до конкретних природно- і суспільно-географічних особливостей території.

АПК як складна система має три головні аспекти: ком­понентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв'язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).

До складу АПК входить понад 100 галузей і підгалузeй народного господарства, та ще багато галузей частково або повністю з ними пов'язані.

Галузі, що входять до складу АПК, можна згрупувати в окремі функціональні сфери (блоки):

а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослин­ництво, тваринництво);

б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (харчосмакова, м'ясна, молочна, мукомельно-круп'яна про­мисловість, легка промисловість по переробці сільськогоспо­дарської сировини);

в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, про­довольче машинобудування; виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогоспо­дарського виробництва; мікробіологічна промисловість, ком­бікормова промисловість; сільське будівництво);

г) виробнича та соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, науко­во-дослідні організації і підготовка кадрів).

Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм ком­понентної структури АПК — це поєднання взаємопов'яза­них стадій одного виробничого процесу, що охоплює ви­робництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м'ясопромислового, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо).

Україна — давня землеробська держава, на яку припа­дає третина чорноземів світу, тому відродження її сільсь­кого господарства, насамперед зернового — основа відрод­ження держави.

Зміна пріоритетів у розвитку сільського господарства вбачається у встановленні раціональних пропорцій між зерновим господарством і тваринництвом.

У найбільш урожайні роки в Україні вирощують понад 50 млн т зерна, однак навіть тоді держава має від'ємний зовнішньоторговельний баланс цього продукту. Причина — переважаюче використання зерна для фуражних цілей (більше 60%), переробка пшениці на комбікормі, замість кукурудзи і ячменю, значні втрати зерна під час заготівлі і зберігання, недостатньо раціональна територіальна кон­центрація посівів зернових в окремих природних зонах зокрема, в Поліссі необхідно збільшити площі озимого жи­та, ячменю, вики і жовтого люпину, а посіви пшениці — скоротити. У Лісостепу можна сконцентрувати посіви пше­ниці, кукурудзи, гречки, гороху, проса і ячменю. Степ — зона для вирощування сильних сортів пшениці, проса, ку­курудзи, сої на зрошувальних землях, ячменю.

Нові пріоритети у розвитку сільського господарства вба­чаються у розвитку тих галузей, продукція яких може стати джерелом постійних і значних валютних надходжень, зокрема,— це виробництво цукру, м'яса, масла, олії та продуктів їх переробки. У тваринництві головним є різке підвищення його продуктивності, скорочення чисельності малопродуктивного поголів'я худоби відповідно до кормової бази, зміна структури тваринництва на користь переважа­ючого розвитку свинарства і птахівництва, збільшення об­сягу виробництва кормів та їх збалансованість за якісним складом.

Однак нарощування виробництва сільськогосподарської продукції при недостатньому розвитку системи її заготівлі, транспортування і переробки не дасть змоги розв'язати проблему забезпечення населення продуктами харчування і легкої промисловості сировиною. Цього можна досягти лише при умові технічного переоснащення сільського господарства. вдосконалення системи переробки і реалізації продукції Причому йдеться не лише про кількісні, а й про якісні зміни (використання мало- і середньопотужної та універ­сальної техніки, застосування передових технологій тощо).

Нові умови господарювання на селі привели до докорін­ної зміни організаційної

структури АПК, що тривалий час характеризувалася функціонуванням колективних, радян­ських і міжгосподарських підприємств, на які припадала основна частина виробництва сільськогосподарської сирови­ни. Розвиток на селі нових форм власності (орендної, при­ватної) зумовить виникнення високопродуктивних спеціалі­зованих підприємств, а також підприємств по виробничому і невиробничому обслуговуванню сільського господарства. Господарська самостійність таких підприємств забезпечить ефективне функціонування міжгалузевих агропромислових формувань.

Фактори формування і територіальної організації про­довольчих АПК. Формування АПК і особливості його те­риторіальної організації залежать від сукупної дії природ­но- і суспільно-гсографічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково-технічний прогрес, потреби на­селення в продуктах харчування, характер розселення і рі­вень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-географічні фактори, особливо для розмі­щення та спеціалізації сільського господарства. Під впли­вом природних умов формується територіальна структура АПК України.

Серед природно-географічних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забез­печення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються серед­нім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190-215 днів. Річна сума опадів становить 550-750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід.

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми тем­ператур понад 10° становлять від 2600° до 2800°, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і середніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем тепло-забезпеченості. Суми температур понад 10° коливаються від 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середньорічна кіль­кість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства.

Сільськогосподарська зона південного Криму характери­зується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11°-130°, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке.

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600°-1800°. Період вегетації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів.

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її те­риторії виділяють Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області, з властивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і бо­лотні грунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній.

Для підвищення їх родючості в грунт обов'язково слід вносити органічні і мі­неральні речовини, а також проводити розумне осушення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощу­ванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі займають лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти ма­ють найвищу природну родючість. Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвит­ку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Сте­пу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для ско­тарства, свинарства, вівчарства і птахівництва.

У Карпатах ґрунтовий покрив змінюється як у широт­ному, так і в вертикальному напрямах. Найбільш придат­ними для сільського господарства є Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвива­ється лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чи­ном, дерново-опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дсрново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льо­ну-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських ра­йонах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю, сільського господар­ства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських ра­йонах ще й вівчарство, що зумовлено великими площами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену верти­кальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатнини грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі— коричневі грунти. Основними галузя­ми сільського господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських лук і па­совищ, сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку агарарно-промислового комплексу. Основними джерелами задо­волення сучасних і перспективних потреб господарства Ук­раїни в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має, досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її середньо­го багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водни­ми ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну люди­ну становить 1000 м на рік. Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, най­меншим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. його частка становить більш як 2/3.

Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особ­ливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переваж­но рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу

вирощувати найрізноманітніші сільськогоспо­дарські культури помірної зони і розвивати всі основні га­лузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її терито­рії. У сільському господарстві земля є найважливішим за­собом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподар­ських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насад­ження (2,7%), сінокоси (5,1 %) і пасовища (11,4%).

Структура сільськогосподарських угідь у цілому відобра­жає їх природну й економічну специфіку. Якщо проаналі­зувати співвідношення інтенсивно (рілля та багаторічні на­садження) і екстенсивне (сінокоси та пасовища) використо­вуваних угідь, то воно буде приблизно таким: в середньо­му по Україні 83:17, на Поліссі — 70:30, в Лісостепу — 87:13, в зоні Степу — 86:14.

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісо­степовій зоні (85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%). У Поліській зоні майже третину площ сільськогосподар­ських угідь займають природні кормові угіддя.

Україна володіє запасами продуктивних угідь, що приб­лизно в чотири рази перевищують її сучасні внутрішні по­треби. Загальна земельна площа на одну людину в цілому по Україні становить 0,82 га сільськогосподарських угідь і 0,67 га ріллі. По зонах України землезабезпеченість зро­стає у напрямку з північного заходу на південний схід, від поліських районів до степових.

Україна має досить високий рівень господарського ос­воєння території. Щільність основних виробничих фондів промисловості вдвічі перевищує густоту основних виробни­чих фондів сільського господарства. Сільське господарство поступається промисловості і за обсягом виробництва то­варної продукції. У зв'язку з цим в Україні переважає промислово-сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є  рівень   розвитку   інфраструктури   території,   особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфрас­труктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і автомобільних доріг залежать особли­вості територіальної організації АПК і регулярність зв'язків між його основними ланками.

Україна має досить густу мережу залізниць і автомо­більних доріг з твердим покриттям. В середньому на 1000 км² території припадає 296,1 км автомобільних доріг і 60 км залізниць.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані тран­спортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять ванта­жі АПК. Залізничний транспорт займає провідне місце у здійсненні зовнішніх зв'язків АПК.

Одним із головних чинників, які впливають на форму­вання і територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції, є характер розселення, густота сільсь­кого населення і рівень забезпечення трудовими ресурса­ми.

Розвиток великих систем розселення впливає на вели­чину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших фак­торів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, мо­локом та іншою малотранспортабельною сільськогосподар­ською продукцією.