Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до
вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни
обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.
Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних
районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).
Галузеве (спеціальне) економічне районування
потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку
окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під
впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої
галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих
виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від
наявності на певній території необхідних природних передумов
(грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача
продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.
Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони
виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва,
а в промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої
та інших галузей індустрії.
Галузеві економічні райони є складовою частиною
загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову
обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.
Загальне (інтегральне) економічне районування
базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі
яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня
сформованості або їх складові частини.
За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних
економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі
(мікрорайони).
Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ
території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують
кілька адміністративних областей, або адміністративні області з
автономною республікою, або адміністративні краї з автономними
областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і
розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються,
територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх
раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього
ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового
прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування
загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського
виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї
адміністративної області.
У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в
масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва
з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення
обсягів довізної продукції з інших районів.
Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися
в країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою
територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого
і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).
Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами
великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи
адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це
територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою
цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах
країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.
На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх
складові частини. У даному підтипі економічних районів основну
районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які
разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці
міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.
Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район
зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою
спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного
використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в
цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на
виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого
економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування
рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних
програм галузевого розвитку, так і для управління господарською
діяльністю.
Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь
інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим
адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає
території внутріобласних адміністративних районів. Визначення меж цих
районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано
з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває
однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих
сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими
зв’язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а
також територіальною організацією і управлінням всього господарства,
яке здійснюється районними центрами. В цих районах основними галузями
виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість,
переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш
поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові
комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть
бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на
формування обласних господарських комплексів і внутріобласних
підрайонів.
Низові адміністративно-господарські райони в
умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах
перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для
поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва.
Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва
буде змінюватися. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко
Джерело: http://Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, |